- Сталкер: провідник за межі болю

опубліковано 6 груд. 2012 р., 10:53 Адмін Сайту   [ оновлено 11 лип. 2013 р., 05:21 ]
Сталкер (одне з визначень) — людина, що володіє сукупністю прийомів і установок, котрі дозволяють знаходити найкращий вихід з будь-якої ситуації.


Наш сьогоднішній співрозмовник – людина особлива.
Він має владу над відчуттями і силою людей,
може керувати притомністю інших,
він в змозі провести людину за межі болю,
щоб повернути стражденних до земних радостей
і свідомих вчинків.

Він бачить людину без масок і стереотипів.
Він працює з тими, хто знаходиться по той бік свідомості.

Ця влада – його знання, це вміння – його досвід, ця робота – його покликання.

Це – його життя.


Досьє
38 років. Віруючий. Одружений, виховує двох дочок. Характер витриманий. Шкідливих звичок немає. Робочий день ненормований. Захоплення – робота. 

На жартівливе питання щодо наближення кінця світу відповів серйозно: 

«Я працюватиму, поки не потемніє в очах».


Його швидкі і точні рухи видають неабияку енергію, мова приємна і  невимушена, а ще в нього напрочуд легкий сміх і уважні, добрі очі. З перших хвилин розмови здається, що цього чоловіка я знаю давним-давно. Це – Андрій Васильович Горішний, лікар-анестезіолог, завідувач відділення анестезіології і інтенсивної терапії третьої лікарні.

Повна назва – Тернопільської міської комунальної лікарні №3(tmkl3.tk).

Даруйте, Андрію Васильовичу, за неточність. І розкажіть пересічним громадянам (а всі вони, як свідчить ваша практика, – потенційні пацієнти), що власне означає моторошне слово «наркоз».

Насамперед зауважу, що фахове тлумачення відрізняється від загальноприйнятого. В народі словом наркоз називають всі маніпуляції і стани, коли людина втрачає відчуття. А власне наркоз – це загальне знеболювання, подібне до штучного сну. Існує цілий набір методик, котрі забезпечують успіх лікувальних та діагностичних маніпуляцій. Цей стан завжди зворотній, керований.

Приємно чути про спокійний медикаментозний сон і знеболення. Звідки ж стільки містики? Ці асоціації із знекровленням, придушенням, замороженням, трунком?

Моторошним для непідготовленої людини це уявляється з об’єктивних причин. Легенди і міфи навколо анестезії мають декілька джерел.
По-перше, історія. В глибоку давнину дійсно використовувалися настоянки зілля, алкоголь, кровопускання, придушення, удари палицями по голові, бамбуковими кийками по п’ятах, щоб довести людину до безтями для певних маніпуляцій. Обкладали кінцівки снігом перед ампутацію. Ще не так давно, навіть  100 років тому, методики наркозу були примітивні і доволі небезпечні, у тому числі з ускладненнями.

По-друге, засоби масової інформації, художні твори, фільми свідомо такі яскраві епізоди минулого ефектно відтворюють і ефективно тиражують. Бо екзотика і жахи залишаються яскравими образами в пам’яті, навіть якщо це оповідь старого пірата з пригодницької книжки або кадр з фільму «Адмірал». Це особливість людської психіки, вона визначає психологічні причини.
А про сучасні мультимодальні методики, які дають можливість вибірково, оптимально і прицільно провести короткочасне кероване знеболення, про анестетики ультракороткої дії, про спеціальну апаратуру, обладнання і новітні розробки знають лише фахівці.

Чому люди бояться втрати свідомості?

Тут варто чітко розмежовувати, бо свідомість і притомність поняття не тотожні.  Лікарі приводять до тями  непритомну людину,  повертають їй здатність відчувати себе і оточення, але свідомість її – результат взаємодії особистості і суспільства, відображення у психіці людини дійсності, себе, своєї діяльності. Втратити свідомість, як і втратити совість, як правило, ніхто не боїться.

Бояться непритомності. Людей лякає все невідоме, і це природно, а стрес тільки підсилює страх. Бояться болю, безсилля. Бояться втратити самоконтроль. Але наркоз не привносить в свідомість нічого нового, і якщо в побуті людина не вживає, наприклад, ненормативну лексику, то і під наркозом нецензурних слів не говоритиме. Зрештою, ми збираємося в операційній не для бесід, тому цей острах безпідставний.  Часом люди бояться не проснутися, якщо наркоз вперше.

Не всі бояться непритомності – значна частина людей боїться навпаки, проснутися під час операції, відчути біль. Бояться побачити уві сні щось таке, що їх налякає, інший світ (це, як правило, наслідки фільмів жахів). Страхи зменшуються і зникають після розмови з лікарем.

Люди дуже по-різному реагують на наркоз, від чого це залежить?

Частково від препаратів, від того, планова операція чи екстрена,  але більшою мірою – від особливостей організму, супутніх хвороб, особливо хронічних, способу життя. Відомо, що наркоз «погано бере» тих, хто зловживає алкоголем. Але мало хто знає, що безконтрольний прийом ліків, перш за все знеболюючих, заспокійливих, також значно утруднює анестезію, а негативні емоції сповільнюють реабілітацію.
Важливо, щоб людина була настроєна позитивно, впевнена, що з нею все буде добре, довіряла лікарям і ставилась до них доброзичливо. Такі люди і одужують швидше.

А що насправді там, за межею? Що пам’ятають пацієнти про свій наркоз? Вони розповідають, що бачили, відчували? Зокрема, про поза тілесний досвід і світло в кінці тунелю?

Насправді під час наркозу пацієнт спить. Глибина і тривалість, стадії цього сну – все прогнозоване, регулюється в залежності від складності операції. Тиск, дихання, серцевий ритм – все під контролем. І навіть під час місцевої анестезії ми захищаємо непідготовлену психіку пацієнтів від специфічного видовища операційної, тим більше від споглядання самого процесу операційного лікування.

Так, є люди, які мають надзвичайну витримку і самовладання, але сучасна  медицина дозволяє зробити певні втручання щадними і комфортними. Реанімаційне відділення для хворого – не місце для демонстрації відваги і витривалості. Немає потреби для додаткових випробовувань. Тому в операційній гуманізм медиків переважає над героїзмом пацієнтів. А свої сильні якості людина зможе проявити, коли одужає.

Після  наркозу, як правило, відчуття приємні – легкість, спокій. Хтось розповідає багато, хтось – нічого. Все залежить від темпераменту, емоційного стану людини, навіювання, її свідомості, розвитку фантазії, настрою тощо. Показово, що часто такі спогади можна передбачити, якщо у попередній бесіді  дізнатися, про що думає, чим цікавиться пацієнт. Дуже яскраво це виявляється в дитячій практиці: якщо лікар знає, які  мультики любить малеча,  і каже «зараз ти заснеш і побачиш уві сні улюбленого Ведмедя і Машу», то дитина  саме про це і згадує. Зрозуміло, що це не можна назвати реальністю.

В розповідях дорослих тісно переплітаються враження, почуте, минулі відчуття, уява, мрії. Іноді згадують про м’яке світло або яскраве сяйво, адже про світло в кінці тунелю чули всі, а дехто його з нетерпінням чекає. В окремих пацієнтів з часом короткий і невиразний епізод перетворюється на цікаву і захоплюючу історію, обростає новими і новими художніми подробицями.

А от про відокремлення душі від тіла, спостереження збоку за тим, що відбувається, мені особисто ніхто не розповідав. Хоча відомо – іноді ті, хто нічого не пам’ятає, під гіпнозом розповідають про хід операції, її етапи, згадують всі дії лікарів. Медикаментозне загальмування відчуттів і фізичних реакцій лише опускає людину на декілька сходинок,  цей стан повністю передбачуваний, зворотний і контрольований. Для людини це – тайм-аут в поєдинку з болем, коли на допомогу приходять медики.

Ви працюєте вже багато років. Те, про що інші лише чули, або пережили 1-2 рази в житті, ви бачите щодня і дуже близько. Коли для вас це стало буденним?

Не вірте у цинізм лікарів. Кожна людина унікальна, і її життя, і її біль. Звикнути до цього неможливо. Кожний раз, кожний наркоз, кожний лікар переживає разом зі своїм пацієнтом. Анестезіологи виконують дуже великий об’єм роботи, але робота ця непомітна, і повинна бути непомітною – в цьому також її сенс.

Ви відчуваєте  свою владу над людьми?

Я не маю ключів до тих небесних воріт. Земне життя людини обмежене часом.  Але не ми визначаємо той час. Я  і мої колеги боремося навіть тоді, коли близькі люди опускають руки і не бачать перспектив. Одна сота шансу – це також шанс. 

Ми використаємо навіть одну тисячну. Тому в нас не просто ненормований робочий день, а ще й ненормований стрес. За статистикою, серед усіх медиків саме в анестезіологів найбільший процент самогубств.

Поки що в Україні не сформована служба психологічної допомоги медикам. Як ви знімаєте стрес?

Музика, книги, басейн. Колись займався екстремальним скелелазінням, спелеологією, навіть без страховки. Тепер весь вільний час присвячую родині, під настрій із задоволенням готую, з дітьми цікаво і весело, я ціную спілкування в колі сім’ї.

Вдома розуміють, чому о сьомій ранку ви поспішаєте на роботу, а повертаєтесь іноді пізно вночі?

Вдома знають, що у п’ятирічному віці – сам, твердо і усвідомлено – я вирішив стати лікарем. І все робив, щоб ним стати.  Старшокласником працював санітаром в бригаді «швидкої допомоги», виїжджав і на аварії, і на пологи. Згодом був фельдшером в кардіологічній, в протишоковій бригаді. Медицина, робота анестезіолога – це мій вибір, те, що я люблю. Це –  моє життя…

…І цей вибір – життя сотень, тисяч людей… Так думаю я, поспішаючи в передчасні листопадові сутінки. Колись я заздрила старій тернопільській Липі: вона не захлинається потоком справ, а поки зашпори мертвим болем тримають її змерзлі гілки, вона спить.

Але в людей інакше.  Коли життєві плани порушує хвороба, на допомогу приходять лікарі. Андрій Васильович і його колеги знають тисячу і один спосіб приборкати біль.
А тепле сяйво  - світло лікарняного вікна.

Марія Богданович, Тернопільська липа

Comments